В історії нашого багатостраждального народу чимало скорботних дат, спогад про які пронизує серце гострим болем. Одна з них  - 26 квітня 1986 року, коли над квітучим поліссям здійнявся в нічне небо зловісний вогонь радіаційного вибуху. Відтоді збігло 20 років. Проте Чорнобиль і досі є незагойливою раною, пам`ять про цю страшну катастрофу усе ще болить, ніби сталася вона лише вчора.

Як же злочинно пізно почув народ України слово "аварія” про те, що насправді було і лишається трагедією, катастрофою.

Тоді, ж, в останні дні квітня 1986 –го ми не знали, що зробили крок у Вічність перші шестеро 23-27 річних київських пожежників, які буквально захищали нас своїми тілами. Ми не відали, що  десятки, сотні, тисячі людей вже гасили Чорнобиль власним життям.

"Відвага п`є мед” , - каже народне прислів`я, але від Чорнобиля згіркли не лише золоті меди. Багатьох не минула ця гірка чаша.

Жодна статистика не скаже, скільки ще ліквідаторів дотлівають по різних лікарнях, скільки їх уже відійшло у вічність.

Потерпілі – не лише люди, які безпосередньо зазнали горя, але – це ми з вами. Адже якби не аварія, то не було б стільки скалічених доль і стільки хвороб. А якби не люди, які прожертвували собою, щоб ліквідувати наслідки аварії, то не було б всіх нас.

Кажуть люди повинні вчитися на помилках історії, щоб не повторювати їх. Це дуже важливо. Для нас, українців, це насамперед, - пам`ятати  і шанувати героїв, завдяки яким сьогодні живемо. Чорнобиль був, є і буде, а тому згадувати про нього потрібно не лише раз на рік, а робити це постійно. Бо, щоб там не було, але ми всі маємо прямий стосунок до трагедії. І відлуння Чорнобильських дзвонів буде чути ще не одне покоління.

Начальник Стахановського МУ МНС

полковник служби ЦЗ                                                      

Віктор  Терещенко